Господь Бог дарував Володимиру Міщенко таку неймовірну силу духу і таланту, що вони спроможні зворушити навіть найчерствіше людське серце, бо його душа своєю джерельною чистотою зрошує людські почуття. Його вірші осяяні совістю поета, співчуттям і небайдужістю до ближнього. І якщо у людини жива душа, вона не залишиться байдужою до поета і його творів, до цього дивовижного поєднання неймовірно тяжкої людської долі й оптимістичної життєдайної поезії. Міщенко Володимир Іванович народився 3 грудня 1937 року в м. Слов’янську на Донеччині. Закінчив історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. Автор поетичних книг: “Таємниця осіннього листя”, “Квітневі телеграми”, “Незабутні адреси”, “Березільні вітражі”; повісті “Не забудь мене”.
Довгий час жив у смт Петриківка і працював редактором районної газети «Петриківські вісті». Був закоханий в Петриківський край та оспівував його у своїх поетичних творах. У Петриківській районній бібліотеці для дітей видано буклет з нагоди 80-річчя від дня народження українського письменника Володимира Івановича Міщенка.
ПЕТРИКІВСЬКА ОСІНЬ
Тугих зимівок тихі береги,
Замислені шедеври Симиренка.
Чаплинка — хоч за віком і старенька,
Та повна ще зеленої снаги...
Качки в міцних обіймах окуги,
Метелики, яскраві одноденки.
За тиждень завітає Морозенко,
І стане срібно-срібно навкруги.
Запахне тонко жостір біля саду
В тумані, як у синім самосаді.
І грудень наведе свої мости.
Та не померкне даль багряночола,
І житиме сьогодні, як учора,
Безсмертний світ чарівниці Пати.
У ТІМ КРАЮ...
Пам’яті С. Данилейка
Одцвітали вишні-петриківки,
Захлинались в тузі солов’ї...
До села із дальньої мандрівки
Пролягли доріженьки мої.
Ми сиділи з вами біля хати,
Мовчки наслухаючи весну,
Не хотілось тишу турбувати,
Солов’їну пісню голосну.
І у тім взаєморозумінні,
Коли слів дратує зайвина, —
Чулося сердець палахкотіння,
Що людей у хвилі ці єдна.
Все довкруж було таке тремтливе,
Ніжне,і тендітне,й молоде...
Спогадів рясна осіння злива
Й досів день отой мене веде.
І коли доводиться бувати
В тім краю,у повені садів, —
Я стою самотньо біля хати,
Де удвох сиділи ми тоді.
І хоч там пісень звучить немало,
Як же їх почую я,коли
Солов’ї тужливо відспівали,
Петриківки-вишні одцвіли...
| 
